Стрілець В.В.

Полтавський державний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка

Українська партія соціалістів-федералістів в умовах посилення суперечностей між соціалістами і правими політичними силами в Українській Народній Республіці (кінець 1918 р. – кінець 1919 р.)

Нова політична ситуація, що склалася наприкінці 1918 р. із відновленням Української Народної Республіки (УНР) під проводом Директорії, поставила Українську партію соціалістів-федералістів (УРСФ) у досить складне становище. Здобутий соціалістами-федералістами за часів Гетьманату образ однієї з найбільш впливових українських політичних партій не сприймався новими провідниками України, які значною мірою орієнтувалися на більшовицькі методи розв’язання політичних та соціально-економічних проблем. Але Директорія УНР не могла повністю проігнорувати УПСФ з огляду на її значний інтелектуальний і кадровий потенціал. Результатом стало досить широке представництво членів УПСФ на дипломатичні службі. Вважаючи, що лише угода з Антантою забезпечить незалежність України, соціалісти-федералісти з грудня 1918 р. проводять інтенсивні переговори з представниками Антанти.

Однак головні сподівання УПСФ були пов’язані з її намірами стати урядовою партією, що не знаходило відгуку в Директорії, головну політичну лінію якої визначали соціалісти. На початку 1919 р. УПСФ зосереджує значні зусилля на спробах об’єднання всіх демократичних сил України, як українських, так і неукраїнських, але зусилля партії виявилися марними.

Відновлення УНР зумовило істотні зрушення в партійній ідеології. Лівішою стає позиція УПСФ у деяких соціально-економічних питаннях. Так, соціалісти-федералісти заявили про необхідність часткової тимчасової націоналізації промисловості, про недоцільність повного відшкодування поміщикам за вивласнену землю. Чіткішою ставала позиція партії і в питанні зміцнення державності України. Політичними орієнтирами УПСФ залишалися принципи народоправства та залучення до державного будівництва всіх класів і націй України, що зумовило негативне ставлення партії до ідеї Трудового конгресу України, у виборах до якого соціалісти-федералісти все ж узяли небезрезультатну участь.

З військовими поразками УНР та евакуацією урядових структур з Києва серед керівництва УПСФ виникли розбіжності у поглядах на перспективи визвольної боротьби України: більшість Головного комітету партії на чолі з М. Корчинським вирішила виїхати з Києва разом з урядовими структурами УНР, меншість на чолі з С. Єфремовим та А. Ніковським залишилася в Києві з метою збереження українських національно-культурних здобутків.

В лютому – березні 1919 р. п’ять представників УПСФ входили в буржуазно-демократичний уряд, але істотних політичних кроків в умовах викликаної військовою поразкою УНР дезорганізації державного апарату їм здійснити не вдалося. Свою негативну роль в цьому відіграла і загалом пасивна політика керівництва УПСФ, яке з ряду причин воліло зайняти досить обережну позицію щодо урядової влади. Соціалістам-федералістам явно бракувало політичної впевненості, якої вдосталь було в українських соціалістів. До того ж останні за допомогою солідарного з ними С Петлюри невдовзі повернули втрачені урядові позиції. В цих умовах УПСФ закликала соціалістичний уряд відмовитися від “більшовицьких експериментів” в організації влади, залучити до державної роботи всі українські політичні сили, уникати насильницьких дій у внутрішньополітичній боротьбі. Соціалістам-федералістам вдалося в досить несприятливих умовах певний час видавати загалом опозиційні уряду газети “Новий шлях” та “Трудовий шлях”. Ідея залучення до державної роботи широких кіл українського громадянства, яку сповідувала УПСФ, безумовно сприяла б, в разі її реалізації, зміцненню державності України навіть за тих екстремальних умов.

Оскільки соціалісти, особливо есери, були рішуче проти залучення представників буржуазно-демократичних партій в уряд, останні реалізували ідею УПСФ і об’єдналися в Український національно-державний союз, головою якого було обрано лідера “унеерівської” частини партії М. Корчинського.

За складних для УНР міжнародних обставин УПСФ не відійшла від сприйнятого нею принципу – федерування України з будь-ким повинно передувати її утвердження як самостійної держави. Така позиція партії повністю унеможливлювала її легальну діяльність на захоплених більшовиками й денікінцями територіях та призводила до переслідувань її членів. У багатьох місцевостях організації УПСФ були повністю ліквідовані і не діяли навіть нелегально.

Київські соціалісти-федералісти на чолі з С. Єфремовим та А. Ніковським відігравали визначальну роль в організації та діяльності деяких антирадянських та антиденікінських підпільних організацій. 31 серпня було організовано Комітет об’єднаних українських громадських організацій (Громадський комітет), платформа якого ґрунтувалася на ідеях української демократичної державності, боротьби з більшовизмом, аграрної реформи, забезпечення громадських і національних прав усім громадянам України. Лідери київських соціалістів-федералістів виконували також суто партійні функції, вирішуючи без погодження з більшістю Головного комітету партії навіть принципові питання.

Значною мірою завдяки насамперед заходам соціалістів-федералістів урядова політика УНР з серпня 1919 р. зазнала деяких декларативних змін у демократичному напрямі. хоча й не змінилася у принциповому плані. Ідея демократичної організації влади, зокрема, через сформування коаліційного уряду, за що виступала УПСФ разом з іншими буржуазно-демократичними партіями, так і залишилася нереалізованою.